Музей “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” опублікував уривки з щоденника Володимира Гельфанда, що зберігається у фондах Музею, – нашого земляка, відомого викладача, який вів щоденник із юнацьких років упродовж усього життя і який є одним із найвидатніших прикладів щоденника “звичайної людини” в період від Другої світової війни до “епохи застою”.
Щоденник за період з 1941 до 1946 року був опублікований молодшим сином Віталієм Гельфандом і виданий німецькою, шведською та російською мовами, і його публікація стала важливою подією, однак, повоєнні щоденники Володимира Гельфанда ще не публікувалися.
У Музеї “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” міститься найбільший масив архіву Володимира Гельфанда, зокрема його повоєнні щоденники, які передав його молодший син Віталій Гельфанд, який нині мешкає в Німеччині та є одним із найактивніших організаторів і учасників руху на підтримку України.
Єврейський Музей Дніпра повідомив, що вперше широкому загалу представлено фрагмент щоденника, що відноситься до періоду 1951 року. Ця перша публікація супроводжується вступною статтею заступника директора Музею, кандидата історичних наук, доктора Єгора Врадія, яку ми переопубліковуємо з люб’язного дозволу автора.
“Володимир Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність припали на 1920-1930-ті рр., був захоплений світом слова. До цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і польоти до інших планет Галактики. Тож книжка залишалася єдиним способом відкривати світ і, почасти, давала невеличку надію на власне самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів Дніпра складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві досягнення.
Будучи школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, що відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді наважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як позитивні відгуки, так і критичні репліки щодо власних творів.
Про все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник (десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для юнака, а згодом і дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і водночас magnum opus, який він писав усе своє життя.
На сторінках щоденників відбивалися всі людські переживання, досягнення і поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були лихоліття – початок німецько-радянської війни, полишення рідного міста та евакуація в невідомість, мобілізація до Червоної армії та страшні випробування війною аж до її завершення. Але, навіть за таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і славу не полишали молоду людину.
Після закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників 1941-го року, чимало з яких, як і Володимир, обпалені війною і досвідом виживання, емоціями перемоги і втратами близьких і бойових товаришів.
У 1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною своєї фронтової трилогії “Прапороносці”. Наприкінці березня 1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на новину про присудження О. Гончару Сталінської премії. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за згаданих “Прапороносців”: “А Гончар – наш студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він так любить університет…”. Володимир досить критично оцінював реакцію викладачки, вважав, що вона намагається грітися в променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого минулорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за роман “Буря”: “Еренбург отримав 100 тисяч…”.
Для Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час, і водночас – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо, як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь призму порівняння з творчістю І. Еренбурга.
Літературні читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До речі, в цей самий час студентом факультету, але курсом старшим, є інший обдарований юнак із не менш драматичною долею воєнного періоду – Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менш, раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення, зокрема, свідчать адресні нотатки в записнику В. Гельфанда, датовані початком початку. Гельфанда, датовані початком 1948 р.: “Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельний Павло Архипович”.
Не менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж записника, – цитата Миколи Гоголя: “Людина, яка пише, так само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно підкорятися думці”. Що це, як не мотиваційний девіз для молодої людини, яка так прагне літературного визнання?
У 1949 р. В. Гельфанд одружується з Берті Койфман – дівчиною, яку знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок упродовж усієї війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського державного університету.
Уже тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість І. Еренбурга не лише як читач, а й обирає його твори як об’єкт для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого роману “Буря” присвячена дипломна робота. Працюючи над нею, В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте, забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки. Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч зі своїм літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід – 60-річний ювілей письменника.
Готуючись до нього, В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті, присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).
Проте під час відрядження він наважується на відчайдушний крок – завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом – 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.
На жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як цього дня на початку лютого. Гельфанда, як цього дня на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955 р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років. Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали об’єктами відвертих антисемітських образ і навіть переслідувань. У 1960-1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та українською в місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.
Лише через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним із найвідвертіших свідчень “звичайної” людини про жахіття війни.
У день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями і планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше.
Єгор Врадій”.
Познайомитися з опублікованим уривком зі щоденника Володимира Гельфанда можна на сайті Музею “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” – https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom.
