Сьогодні, з настанням 2 іяра, відзначається 191-ша річниця з дня народження четвертого очільника Любавицького руху – рабина Шмуеля, відомого також як Ребе Маараш. Він був сьомим сином третього Ребе ХаБаД – рабина Менахема-Менделя, Цемах-Цедека.
Друге іяра – це день лічби Омеру «Тіферет ше-б-Тіферет» («пишність у пишності»), адже Тора заповідала рахувати сім тижнів від закінчення першого дня Песаху до свята Шавуот, і кожен з цих тижнів відповідає одній з семи сфірот – атрибутів Творця: перший – Хесед (Милість), другий – Гвура (Сила або Суд), а третій – Тіферет (Краса, Велич). Сім днів кожного тижня – це шість комбінацій сфіри тижня з рештою шістьма, а сьомий – це сама ця сфіра у її «чистому вигляді». Таким чином, третій день третього тижня – це Тіферет ше-б-Тіферет, тобто «пишність пишноти», суть краси.
В історії ХаБаД є розповідь про народження Ребе Маараша. Його батько, Ребе Цемах-Цедек, придбав у Любавичах земельну ділянку, щоб збудувати на ній великий дім – «Бейт га-мідраш», єшиву. Це було невдовзі після великої пожежі в містечку, і розповідають, що міський голова Любавичив, пан Любомирський, дав розпорядження своєму управителю надати Ребе з його лісу все необхідне для будівництва – безкоштовно.
Новосілля Ребе Цемах-Цедек призначив на свято Шавуот, але його дружина, ребецн Хая-Мушка, побажала народити в новому домі. Коли почалися перейми, вона вирушила туди. У новому помешканні, яке ще не використовувалося, лежав пасхальний посуд, а серед нього – дерев’яна лавка, на якій просіювали борошно для маци шмури. Саме на цю лавку постелили солому, на яку лягла ребецн.
Це описують так: «Коли Цемах-Цедеку повідомили про початок пологів, він поспішив до нового дому, увійшов до кімнати й стояв, обернений обличчям до стіни, увесь час пологів. Своїм синам – рабі Баруху-Шолому, рабі Йеуде-Лейбу та рабі Хаїму-Шнеуру-Залману – він наказав читати такі розділи з «Теіллім» (Псалмів): 1, 2, 3, 4, 21, 22, 23, 24, 33, 47, 72, 86, 90, 91, 104, 112, та з 113-го до кінця книги. Повитухам він наказав зануритися в мікву перед прийняттям дитини й дав розпорядження приймати немовля в спеціальний шматок білого полотна, який він приніс».
Вступ до союзу Авраама-Авіну відбувся 9 іяра – і про це також існує повчальна оповідь:
«На восьмий день після народження сина Цемах-Цедек дав розпорядження розпочати ранкову молитву раніше звичайного. О десятій годині ранку до синагоги вже зібралися всі домашні, очолював їх Хаїм-Авраам – син Алтер Ребе.
Коли настала друга година по полудні, а Цемах-Цедек усе ще залишався замкненим у своїй кімнаті – «Святому палаці», присутні почали хвилюватися. Сказав рабі Хаїм-Авраам: «Очевидно, він зайнятий гостями кращими за нас», – і зітхнув. Пів години потому Цемах-Цедек вийшов із кімнати. Його святе обличчя сяяло, а очі були червоні від сліз. У руці він тримав червону хустку. Ребе сказав, що обрізання відбудеться сьогодні, трохи помовчав і повернувся до своєї кімнати.
Рабі Хаїм-Авраам підвівся зі свого місця, підійшов до вікна, спер голову на руки і поринув у роздуми. Сини Цемах-Цедека обговорювали ідеї Тори та хасидизму, а хвилювання гостей зростало. Ребецн послала спитати у чоловіка, чому обрізання так затримується, але рабі Хаїм-Авраам зупинив посланця.
Після третьої години Цемах-Цедек знову вийшов зі своєї кімнати із сяючим обличчям і сказав присутнім, щоб приготували свої серця, оскільки обрізання відбудеться сьогодні, і знову повернувся в свою кімнату. О четвертій годині він вийшов утретє і дав розпорядження не починати післяполуденну молитву, бо незабаром відбудеться обрізання. Незабаром він знову вийшов зі своєї кімнати, попрямував до кімнати породіллі, щоб поговорити з нею про ім’я новонародженого, і наказав готувати дитину.
Під час обрізання дитина сильно плакала. Тоді Ребе Цемах-Цедек витягнув ліву руку з-під подушки, яка під час обряду лежала на колінах того, хто тримав дитину, поклав її на голову немовляти – і той більше не плакав».
Під час трапези рабі Йеуда-Лейб, другий син Цемах-Цедека, запитав у батька, на честь кого назвали дитину. «Здається, в нашій родині такого імені не було, – сказав він і додав: – Може, на честь пророка Шмуеля?»
Цемах-Цедек відповів йому: «На честь водоноса з Полоцька, якого звали Шмуель, адже мудрець переважає пророка».
Йєгуда Векслер у своїй статті про Ребе Маараша підкреслює:
«Обрізання – тобто вступ у союз, який Вс-вишній уклав з Авраамом, – відбулося у хлопчика на тижні, що відповідає сфірі Нецах (воля до перемоги). І припало воно на день, що позначає поєднання зі сфірою Тіферет: 9 іяра, Тіферет ше-бе-Нецах, «Краса у волі до перемоги». І саме ці дві сфіри – Тіферет і Нецах – значною мірою визначають образ самого Маараша та його діяльність».
На це вказав його батько, Ребе Цемах-Цедек. Вперше – коли екзаменував семирічного сина в присутності його вчителя. Хлопчик відповідав настільки вражаюче, що вчитель не стримався і запитав у Ребе: «А?! Що ви скажете?!». Цемах-Цедек відповів: «Чого захоплюватися, якщо Тіферет ше-бе-Тіферет добре виконує свою справу».
У 5603 році (1843) до Любавичів приїхало кілька видатних рабинів та громадських діячів, щоб порадитися з Цемах-Цедеком. Серед них був рабин Давид Лурія з Бихова, який завів із дев’ятирічним Шмуелем дискусію щодо одного складного місця в Талмуді – і хлопчик переконав його у своїй правоті. Дізнавшись про це, Цемах-Цедек сказав: «Не дивно, адже його обрізання припало на Тіферет ше-бе-Нецах!».
Ребе Цемах-Цедек знав, якою високою душею наділений його молодший син. До речі, своїх синів він називав за рисою, яка переважала в кожному: «мій хасид», «мій учений» тощо. А про Маараша він казав: «У ньому є все це».
У сім років Маараш уже добре знав П’ятикнижжя, більшість книг Пророків і Писань, і вже вивчав Талмуд з коментарями. Саме в цей час він почав слухати, як батько виголошує хасидські маамари. До дня своєї бар-міцви (за звичаєм дому Ребе, запровадженим Алтер Ребе) він уже знав Мішну напам’ять. Цемах-Цедек особисто навчав його «Танії», яку хлопчик, як і батько, також вивчив напам’ять до бар-міцви.
Ребе Цемах-Цедек із самого дитинства приділяв молодшому синові пильну увагу – буквально не спускав з нього очей. Це було помітно навіть у дрібницях і викликало загальне здивування. Старші брати Шмуеля, які самі згодом стали главами хасидських дворів, краще за інших розуміли, що батько виховує молодшого сина особливим чином і готує його до особливої місії – бути не лише лідером групи хасидів, а духовним провідником народу Ізраїлю.
Ще в дитинстві, завдяки своєму чарівному характеру, хлопчик викликав симпатію старих хасидів. Від них він почув багато історій про минуле й почав їх записувати, щойно навчився писати. (У цьому він наслідував батька, який у його віці також намагався проводити більше часу серед старих хасидів і слухати їхні бесіди).
Коли Ребе Шмуелю виповнювалося вісімнадцять, Цемах-Цедек сказав синові, що настав час скласти іспит для отримання сміхи – рабинської ординації. Маараш виконав настанову батька й – кілька разів у різний час – отримав сміху від найвидатніших рабинів того періоду, зокрема від геніального рабина Іцхака-Айзіка Епштейна, рабина міста Гомеля, та від знаменитого хасида і праведника рабина Гілеля з Парича. Проте свої знання він приховував і поводився з надзвичайною скромністю. У цьому показовий такий випадок.
З двадцяти одного року Маараш за дорученням Цемах-Цедека почав займатися громадськими справами та виконував іноді дуже складні доручення батька, що передбачали поїздки в найрізноманітніші місця – здебільшого таємно. Одного разу, проїжджаючи через містечко Белз, Маараш, одягнений у скромний купецький одяг, зайшов до бет-мідраша відомого рабина Сара-Шалома – засновника династії адморів з Белза. Приміщення було заповнене хасидами, і коли праведник увійшов (а він був сліпим), йому проклали прямий шлях крізь натовп від дверей до його місця. Але щойно він увійшов, рабин Сар-Шалом зупинився й сказав, що відчуває чудовий аромат, а тоді рішуче попрямував до Маараша, який стояв у дальньому кутку. Ребе взяв його за руку й сказав: «Юначе, від мене не сховаєшся!» – і повів його до свого місця. Хтось із хасидів спробував «виправити помилку», сказавши: «Ребе! Та це ж простий купець!».
«Так! – відповів той. – Він справді купець: «Адже її [Тори] придбання – краще за будь-який товар».
«Ніхто не бачить у ньому нічого особливого і нічого про нього не знає, – згадував про Маараша один зі старших хасидів, рабин Дан Томаркін, – а щойно почнеш з ним розмову – немає жодної галузі Тори, якої б він не знав досконало. Він потайки вивчає Тору заради неї самої, і, звісно, збуваються слова з Мішни: «<…> Йому дають царство і владу <…> і відкривають йому таємниці Тори <…> і вона звеличує його і підносить над усіма справами».
Тож не дивно, що на початку 5626 року, останнього року свого життя (тобто восени 1865-го), Цемах-Цедек наказав Маарашу публічно виголошувати маамари (тобто поводитися як Ребе), а незадовго до своєї смерті написав хасидам: «Слухайтеся його, як слухалися мене».
Самому ж Маарашу Цемах-Цедек залишив таке заповітне послання:
«…Будь сильним і мужнім, щоб писати й промовляти, а я даю тобі велику згоду. Не бійся жодної людини, і Вс-вишній, благословенне Його Ім’я, дарує тобі успіх – у матеріальному й духовному: вчитися й навчати, пильнувати й виконувати». І підписав: «Твій батько, що дбає про добробут і благо наших хасидів».
Все життя Ребе Маараша було сповнене випробувань; щоб вистояти, йому постійно доводилося пробуджувати й оновлювати в душі нецах – волю до перемоги.
У 13 років Маараша заручили з дочкою його старшого брата, третього сина Цемах-Цедека – рабина Хаїма-Шнеура-Залмана. І підготовка до весілля, і саме свято вирізнялися особливо урочистою атмосферою. Проте вже під час «семи днів бенкету» після весілля наречена тяжко захворіла й через три місяці померла. Щоб утішити сина, Цемах-Цедек поселив його в кімнаті поруч із власним кабінетом, дозволив заходити до нього будь-коли, приділяв більше часу навчанню з ним, показував рукописи, яких не показував нікому іншому. Через два роки, влітку 5609 року (1849), Маараш одружився з Рівкою, дочкою рабина Аарона Александрова зі Шклова, онукою (по матері) Мітелер Ребе – рабина Дов-Бера.
Як уже згадувалося, ще за життя Цемах-Цедека Маараш почав брати активну участь у громадській діяльності. За дорученням батька він налагоджував особисті контакти як у Росії – в урядових колах, так і в Західній Європі – здебільшого з впливовими єврейськими фінансистами й громадськими діячами. Першим великим успіхом Маараша стало порятунок у 1863 році сотень єврейських сімей від виселення з сіл на Волині – завдяки його особистій присутності в Києві та переговорам із губернатором. У 1865 році Маараш поїхав до Петербурга й зумів домогтися скасування проєкту нових обмежень для євреїв у Литві та Західній Україні. Згодом, у 1869 році, Маараш організував у Петербурзі постійно діючий комітет, який займався проблемами єврейського життя. А в 1870 та 1879 роках, незважаючи на поганий стан здоров’я, він доклав величезних зусиль, щоб стримати хвилі єврейських погромів, що назрівали.
Маараш, який завжди стояв на захисті принципів юдаїзму, не зважаючи на думку (і самолюбство) асимільованих «столичних» євреїв, викликав їхню запеклу ненависть. Вона особливо виявилася в 1880 році, коли піднялася натхненна зверху хвиля єврейських погромів, і Ребе, терміново повернувшись із-за кордону, прибув до Петербурга. Йому вдалося заручитися підтримкою впливових урядовців, проте ті порадили, щоб для більшого ефекту міністра внутрішніх справ і голову Сенату відвідала ціла єврейська делегація з найвідоміших фінансистів, багатіїв і вчених на чолі з відомим меценатом, покровителем наук і мистецтв бароном Г. Гінцбургом.
Ребе скликав кандидатів у члени делегації на термінову нараду й запропонував їм докладну програму дій. Але реакцією Гінцбурга були слова: «Ми що, пеньки? Нами можна грати, як пішаками?! Якщо ми справді поважні люди, вам слід постійно з нами рахуватися, а якщо ні – то й зараз усе можна зробити без нас!».
Маараш відповів: «У Мегілат Естер написано: “Бо якщо ти промовчиш у цей час, то порятунок і визволення прийдуть до юдеїв з іншого місця, а ти й дім твого батька загинете”. Я не маю сумніву, що “порятунок і визволення прийдуть до юдеїв”, і якщо ви не хочете в цьому брати участі – вони прийдуть “з іншого місця”. Але тоді – “ти й дім твого батька загинете”!..».
І Ребе сам пішов до міністра внутрішніх справ – у супроводі лише двох хасидів.
Міністр щиро прийняв Ребе, але Маараш прямо дорікнув йому, що він не виконав обіцяного – зупинити погроми, і зазначив, що така поведінка викликає невдоволення за кордоном. Високопосадовець відповів, що знає про велику силу іноземних єврейських капіталістів, але також знає, що ті не мають симпатії до російських євреїв, а до ортодоксальних рабинів – навіть ворожі.
– Ви не маєте жодного уявлення про психологію євреїв і про їхню братню любов один до одного, – відповів Ребе. – До мене надходять запити від впливових капіталістів за кордоном, як реагувати на тривожні звістки про становище євреїв у Росії та що можна зробити для захисту їх життя та майна.
– І що ж ви їм відповіли? – роздратовано спитав міністр.
– Я утримався від відповіді, доки не почую відповідь російського уряду на мої звернення.
– Ви погрожуєте російському уряду втручанням іноземних капіталістів?! – підвищив голос міністр.
– Міністр не повинен сприймати мої слова як погрозу, – сміливо відповів Ребе, – але має сприймати їх як дуже серйозний факт. Бо підтримка буде надана навіть неєврейськими капіталістами, адже на такі варварські дії повинно рішуче реагувати все людство!
– Що ж, ви збираєтеся влаштувати революцію в Росії за допомогою іноземного капіталу?!
– До неї зрештою призведуть самі російські державні діячі – своєю бюрократією й безвідповідальністю, – безстрашно відповів Маараш і вийшов.
Коли він повернувся до готелю, де зупинився, то знепритомнів. До нього негайно викликали лікаря, професора Йозефа Бертенсона, який симпатизував Ребе і лікував його під час попередніх приїздів до Петербургу. До речі, саме він організував для Ребе прийом у міністра внутрішніх справ. Лікар оглянув Ребе, дав рекомендації щодо догляду за ним, кілька разів навідував його. Майже дві доби Маараш був без свідомості. Коли він прийшов до тями, професор Бертенсон докорив йому, що той геть не зважає на стан свого здоров’я.
– Усі мої батьки, – відповів Маараш, – йшли на самопожертву заради народу Ізраїлю, і я не можу інакше.
Через два тижні надійшла сприятлива відповідь від міністра, і погроми припинилися – принаймні на певний час.
Проте Маараш жертвував собою не лише заради народу загалом, але й заради окремих євреїв. Відомий розповідь Ребе Раяца про те, як одного разу Маараш раптово перервав лікування на курорті й поїхав до Парижа лише для того, щоб у гральній залі найрозкішнішого готелю підійти до одного гравця і тихо сказати йому на івриті: «Юначе, неєврейське вино вбиває і розум, і серце. Будь євреєм!».
Один зі супутників Маараша пізніше розповідав, що ніколи в житті не бачив Ребе в такому хвилюванні. А на того, до кого Ребе звернувся під час гри, ці слова справили настільки сильне враження, що він знайшов Маараша в готелі й попросив дозволу поговорити з ним. Вони довго розмовляли наодинці. Потім юнак пішов, а Ребе одразу ж поїхав із Парижа. Згодом Ребе сказав, що вже кілька поколінь на землю не спускалася така чиста душа, проте вона потрапила в полон до сил нечистоти. Незабаром після повернення Маараша до Любавичив, юнак приїхав туди, повністю змінивши свій спосіб життя та поведінку.
Існує «правило Ребе Маараша» – «лехатхі́ла арі́бер» («відразу згори»). Ребе Маараш часто повторював: «Зазвичай люди кажуть: якщо не можеш подолати перешкоду знизу, спробуй перелізти через неї згори. А я кажу: “лехатхі́ла арі́бер” – з самого початку долайте перешкоду згори». Саме так він діяв і до цього закликав своїх хасидів та всіх євреїв.
