Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине» опубликовал отрывки из хранящегося в фондах Музея дневника Владимира Гельфанда, нашего земляка, известного преподавателя, который вел дневник с юношеских лет на протяжение всей жизни и который является одним из выдающихся примеров дневника «обычного человека» в период от Второй мировой войны до «эпохи застоя».
Дневник за период с 1941 по 1946 год был опубликован младшим сыном Виталием Гельфандом и издан на немецком, швецком и русском языках и его публикация стала важным событием, однако, послевоенные дневники Владимира Гельфанда еще не публиковались.
В Музее «Память еврейского народа и Холокост в Украине» находится самый большой массив архива Владимира Гельфанда, в том числе его послевоенные дневники, которые были переданы его младшим сыном Виталием Гельфандом, ныне проживающим в Германии и являющимся одним из наиболее активных организаторов и участников движения в поддержку Украины.
Еврейский Музей Днепра сообщил, что впервые широкой общественности представлен фрагмент дневника, относящийся к периоду 1951 года. Эта первая публикация сопровождается вступительной статьей заместителя директора Музея, кандидата исторических наук, доктора Егора Врадия, которую мы переопубликовываем с любезного разрешения автора.
«Володимир Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів Дніпра складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві досягнення.
Будучи школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів.
Про все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник (десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя.
На сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення рідного міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і славу не полишали молоду людину.
Після закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників 1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною та досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових товаришів.
У 1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці березня 1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за згаданих «Прапороносців»: «А Гончар – наш студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він так любить університет…». Володимир достатньо критично оцінював реакцію викладачки, вважав, що вона намагається грітися у променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за роман «Буря»: «Еренбург отримав 100 тисяч…».
Для Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час, та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо, як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь призму порівняння із творчістю І. Еренбурга.
Літературні читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду – Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше, раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком 1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович».
Не менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка пише, так само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно підкорятися думці». Що це, якщо не мотиваційний девіз для молодої людини, яка так прагне літературного визнання?
У 1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині, яку знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом усієї війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського державного університету.
Уже тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як об’єкт для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи над нею В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте, забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки. Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід – 60-річний ювілей письменника.
Готуючись до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті, присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).
Проте під час відрядження він зважується на відчайдушний крок – завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом – 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.
На жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955 р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років. Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть переслідувань. У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.
Лише через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про страхіття війни.
У день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше.
Єгор Врадій».
Познакомиться с опубликованным отрывком из дневника Владимира Гельфанда можно на сайте Музея «Память еврейского народа и Холокост в Украине» — https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom.
