Одна из наиболее престижных наград Украины, премия «Свет справедливости», которую вручают за моральное, духовное, этическое лидерство, в этом году была вручена Леониду Финбергу, известному издателю и общественному деятелю, директору Центра исследований восточноевропейского еврейства Национального университета «Киево-Могилянская академия», главному редактору издательства «Дух и Литера», вице-президенту Ваада Украины и члену Правления Евроазиатского еврейского конгресса.
Награждение премией «Свет справедливости» состоялось в Национальном музее Тараса Шевченко 14 декабря, и награду Леониду Финбергу вручил ее сооснователь, президент «Украинского Католического Университета», епископ УГКЦ Борис Гуздяк.
«В этом году лауреата выбирали среди людей, которые продемонстрировали моральное лидерство во время Революции Достоинства, и эта награда призвана привлечь внимание к ценностности лидерства, важности моральных принципов, популяризации примеров такого лидерства в украинском обществе», – сообщают организаторы мероприятия, среди которых «Институт лидерства и управления Украинского католического университета».
На вручении высокой награды Леонид Финберг выступил с речью, которая заслуживает того, чтобы опубликовать ее полностью.
«Ми не помітили, як змінилися…
Ми не помітили, як змінилися. Як якісно іншими стали наші музеї, і їх очолили відповідальні професіонали – масштабні особистості – Тарас Возняк, Юлія Литвинець, Дмитро Стус, Олександр Ройтбурд, Петро Гончар. Як відродився український кінематограф і, як і раніше, за часів Параджанова, Балаяна, Муратової став частиною культурного життя країни та світу. І «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, і фільми Сергія Лозниці, і документалістика Сергія Буковського і Романа Ширмана стали важливою частиною української сучасної культури. Як розширилася мережа українських театрів – тільки в Києві їх близько 50. Як повстали спектаклі, де все – від режисури до гри акторів – на дуже високому рівні. Я говорю про Morituri te salutant на малій сцені театру Франка режисера Богомазова, про спектаклі театру «ДАХ» Влада Троїцького і не тільки. Як у Києві щоденно, а особливо у вихідні конкурують десятки державних та приватних культурних закладів – Арсенал та Галерея М17, Майстер Клас та Каліта арт-центр, «Ізоляція» та Дукат. Пропонують виставки, концерти, майстер-класи, лекції.
Фантастичні зміни відбулися і в сфері, до якої я маю відношення та яку краще знаю, – книжковому ринку країни. Маємо абсолютно нову філософську бібліотеку, яку очолює «Словник неперекладностей» – світовий інтелектуальний бестселер, що вийшов українською за редакцією Костянтина Сігова та Андрія Васильченка. Цю бібліотеку прикрашають книги Андрія Баумейстера, Володимира Єрмоленка, Олега Хоми, написані ними, чи ті, що переклали з різних мов, але за їхньою редакцією. Маємо нову історичну бібліотеку, яка представляє світову та вітчизняну історію, альтернативну радянській та російській брехні, якими годували покоління наших дідів, батьків та й нас довгий час. Читаємо книги Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Тамари Вронської, Сергія Плохія, Тімоті Снайдера, Девіда Саттера та багатьох інших.
Юдаїка відродилася: у трьох університетах працюють магістеріуми. Тільки в нашому Центрі юдаїки НаУКМА ми видали понад 100 книг (конкурентів, на жаль, не так багато). Провели близько 30 наукових конференцій, понад 60 мистецьких та історико-культурних виставок.
Окрема перемога – це українська дитяча книга сьогодні, одна з найцікавіших у Європі. Наклади деяких із цих книжок – це сотні тисяч примірників. Це синтез текстів та відео, яких ніколи раніше не існувало.
Наші досягнення – вже не тільки книги, але й бібліотеки: переклади гуманітарної книги, підтримані фондом «Відродження»; європейської філософії (проекти Інституту філософії та видавництва «Дух і Літера»), польської літератури та публіцистики; бібліотека юдаїки; бібліотека «Спротиву та надії»; «Постаті культури»; бібліотека Нобелівських лауреатів. Я назвав не всі, навіть з тих, які знаю. Але наголошую, що говорю про бібліотеки як добірки книг. Чималі зміни бачимо і в інших сферах гуманітаристики.
А які можливості для навчання та стажування у молодих вчених та студентів? Вони навіть уявити не можуть, що їхнім батькам не те, що на навчання, а просто на подорож за кордон треба було отримати дозвіл від парткомів, що засвідчував їх благонадійність, а за тим ще від владців візу на виїзд із країни.
Ситуація кардинально змінилася і в мовній сфері. Якщо раніше домінували російськомовні тексти, на які відгукувалися «метри» з Москви та Санкт-Петербургу, то зараз, особливо з початком російсько-української війни, цей інформаційний канал практично припинив існування. Домінують україномовна гуманітаристика та українська література. Якщо я, як видавець, отримую хороший текст, написаний російською, то щоб його почули, шукаю перекладачів українською. Від видання текстів, навіть хороших, російською, частіше відмовляємося – не ми, а покупці.
Для мене важливо це все сказати тому, що нам треба порівнювати наше сьогодення найперше з тим, що в нас було вчора. А вже потім із тим, що є в Берліні, Парижі чи Нью-Йорку. Саме так, а не навпаки. Нам не перестрибнути ту прірву – радянсько-російську – з неї можна тільки вийти, інколи виповзти, та й то надзусиллями.
Зазначивши перемоги, акцентуватиму на викликах, на які конче треба відповісти.
Ми не тримаємо руку на пульсі світової гуманітарної думки, адже перекладаємо відносно невелику кількість книг, яких потребують освічені спільноти. Ми не навчилися ефективно поширювати сучасні концепти та книги, і відстань від тої «шопти» інтелектуалів до більш широкого загалу непомірно завелика. У нас мінімальні обсяги електронних версій non-fiction – її практично не існує. Проблема потребує системного осмислення. Ми робимо лише перші кроки за кордоном, поширюючи українську книгу. Ланцюжки між нами та партнерами у світі будувати важко, але конче необхідно. І головна проблема – не комунікація. Якщо зацікавимо світ непересічним досвідом, креативними ідеями – то почують!
Спробую означити шляхи вирішення деяких із цих проблем.
Найперше – ніхто, окрім нас, їх не вирішить. Але як вирішувати?
Чітко сформулювати проблему як менеджерське завдання. Пам’ятаємо Станіслава Ежи Леца – найлегше ховати свої думки, коли вони не зібрані в слова. Отже, треба чітко відповісти на питання, як тримати руку на пульсі світової гуманітарної науки? Для цього треба об’єднати групу інтелектуалів (філософів, істориків, спеціалістів з геополітики тощо), які будуть збирати банк даних текстів, які треба перекладати та поширювати. Обрахувати ресурси, які потрібні для цього: фінанси, спеціалісти, видавництва, та визначитися, де їх віднайти. Цих ресурсів є чимало – треба шукати в міжнародних та вітчизняних фондах, звертатися до благодійників тощо. Останнім часом досить ефективно почали працювати державні структури в цій сфері – Інститут книги, Український фонд культури, Міністерство інформації. Повстав і відповідальний бізнес – благодійники підставляють свої плечі під важливі проекти. Маю десятки підтверджень тільки в нашому досвіді. Комусь персонально чи групі осіб прийняти на себе відповідальність за вирішення проблеми. Дуже важливо, скільки людей зголоситься взяти таку відповідальність. Велика роль належить незалежним громадським організаціям: Український ПЕН-клуб набирає проект за проектом, а пострадянська спілка письменників з невиліковними генами радянськості продовжує безкінечні внутрішні конфлікти. Цей пункт особистої відповідальності ключовий: чи будемо відчувати свою відповідальність за всі значимі проблеми країни, чи ні. Якщо «ні», ми приречені на поразку. Якщо «так», ми повинні це робити. Нам треба створювати потужні інтелектуальні центри, які будуть формулювати та диктувати суспільству та владним структурам перелік та ієрархію проблем, які потрібно вирішувати разом. Аналогом може слугувати деякою мірою діяльність «Римського клубу».
У мене немає готового рецепту, як сформувати такі інтелектуальні центри, але є абсолютна впевненість в тому, що вони конче необхідні. Я готовий включитися у створення одного з таких центрів, чітко розуміючи, що ключові ролі тут повинні належати вже нашим дітям – більш енергійним, більш освіченим тощо.
Провідну роль в реалізації цієї ідеї повинні відігравати особистості, які відчувають відповідальність за себе, долю своїх дітей, долю країни. Свою відповідальність перед пам’яттю своїх великих попередників.
Майдан не закінчився 2014 року. Гуманітарний розвиток України – це один із наших майданів сьогодні, і драматизм тут не менший, ніж тоді. Війна йде не тільки на Сході України. І в нас є своє поле бою, можливо більш безпечне, але не менш відповідальне.
Ми пройшли гідний шлях за останні роки, і зроблене нами дозволяє говорити про Україну як один із центрів свободи й демократії в сучасному світі.
Наш потенціал – солідарність українських інтелектуалів, перевірена в багатьох справах. Їх треба закріпити адекватно, організаційно, розуміючи важливість цього кроку. Солідарність між собою та солідарність із демократичними цивілізованими силами в світі, з тим, для кого етичні цінності юдео-християнської цивілізації – дороговкази життя, для кого людські права та правова культура цивілізованого світу не порожні слова, а абсолютні цінності».
