В Киеве, после тяжелой и продолжительной болезни, вернул душу Создателю великий украинский поэт, выдающийся деятель украинской и еврейской культуры, Моисей Абрамович Фишбейн.
Душа Моисея Фишбейна покинула материальный мир на 74-м году жизни, оставив незавершенными многие проекты, которые поэт мечтал воплотить в жизнь.
У Моисея Фишбейна было много наград и премий, о нем писали энциклопедии, но он так и не дождался самой важной для себя награды, которой был более чем достоин – Шевченковской премии.
С еврейской общиной Днепра Моисея Фишбейна связывали особые отношения – именно здесь много лет молились за его здоровье, о его творчестве писали еврейские СМИ, проходили уроки по его поэзии в еврейской школе.
Еврейская община Днепра глубоко скорбит и выражает свои самые искренние соболезнования как родным и близким, так и друзьям Моисея Фишбейна и всему украинскому культурному сообществу.
Барух Даян а-Эмет!
Да поднимется душа Моше бен Авраама Фишбейна в Ган Эден, да причислит ее Вс-вышний к сонму праведных, да укроет под крылами Шехины Своей, и да будет память о нем благословенна.
В качестве некролога от нашего сайта пусть будет замечательная рецензия нашего коллеги и друга Бориса Шавлова, которую он написал на книгу «Райнер Марія Рільке. Сто поезій в перекладі Мойсея Фішбейна».
«Читач – Майстру. У майбутнє.
Борис Шавлов
Сидить старий, схиливши сиві скроні,
Перебирає бісер на долоні.
А навкруги — руйновище країни,
Повзучий плющ повився на руїни,
Гуде бджола. І над добром і злом
Лунає лиш приглушений псалом.
І той, що був колись такий славетний,
Ніким не перевершений гравець
В грі символів, мандрівник і митець,
Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —
Старий, самітний, головою срібен,
Тепер він став нікому не потрібен.
Юнак до нього труд свій не приносить,
Магістр його на диспут не запросить.
Минуло все. Нікого вже немає.
Ні тих духовно вишуканих кіл,
Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,
Нема вже їх… Старий відпочиває
Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.
В його руках барвисті намистинки.
Вони — як ієрогліфи печалі,
Що так колись багато означали!
Життя урвало ниточку хистку.
Тепер це тільки скельця кольорові,
Синенькі, білі, жовті, пурпурові,
Вони тихенько котяться крізь пальці
Старечих рук і губляться в піску…
"Останній Гравець У Бісер", Герман Гессе, "Гра в Бісер"
переклад Ліни Костенко
Маю пояснити епіграф. З цього вірша почались для мене сучасна українська поезія. Мені тоді тринадцятий минало, як читач я, фактично, "пас ягнята за селом", і тут – таке… З того часу, скорше — у ту мить, для мене українська поезія стала важливою частиною життя. Цей переклад Ліни Костенко з німецької відкрив для мене українську як мову ХХ століття.
А тепер я прочитав "Сто поезій" Райнера Марія Рільке у перекладі Мойсея Фішбейна. І українська стала для мене мовою століття XXI.
Знов таки маю пояснювати, бо, начебто, всім зрозуміло – існуюча мова і є мовою сучасною. Але досі, до того дня на Книжковому Арсеналі, коли я побачив рекламну афішу видавництва з промоційним девізом "Сто поезій. Сто перекладів. Сто шедеврів", згадав про те, що мав цю книгу купити, підійшов до стенда видавництва "Либідь", купив це видання і відкрив його на першій поезії, "Юдейський цвинтар" – до того дня я вважав українську мовою простою, з певними проблемами у висловлюванні складних філософських думок, але надзвичайно зручною для повсякденного спілкування у будь-якому сенсі цього словосполучення. І ця життєвість української – досить рідкісне явище у розвинених мов – вважалася мною за найперший аргумент для іноземця вивчати її. Але тепер в моїй уяві про нашу мову сталася кардинальна зміна – за якістю така сама, як і майже тридцять років тому, коли я прочитав великий переклад Германа Гессе Ліни Костенко.
У промоційному девізі збірки, як на мене, є помилка – в книзі не сто, а двісті шедеврів. Сто належать Рільке, сто – Фішбейну. Бо Мойсей Фішбейн написав не стільки переклади – він написав українські вірші XXI століття. Так колись мовою століття говорив Іван Котляревський (XVIII), Тарас Шевченко та Іван Франко (XIX), Ліна Костенко та Василь Стус (XX). А тут сталось диво, і мовою століття написано на самому його початку. Тобто – мови такої ще немає, а вірші, нею написані, – є. І ми, читачі, маємо можливість прочитати й почути (саме почути, бажано читати переклади вголос — тоді відчувається новий подих мови, так). Особисто я знайомлюсь зі збіркою так: 1) продивляюсь швидко текст вірша; 2) читаю вірш майже вголос (оскільки я роблю це переважно в метрі, то – "майже"); 3) читаю вірш ще раз, вже остаточно насолоджуючись; 4) ввечері читаю вірш дружині (вдячний читач сучасної української літератури), вона майже нічого не розуміє, але каже: дякую, почитаю пізніше, а я кажу: читай скоріше, як буде все добре – розмовлятиме цією мовою за два десятки років; 5) думаю, хто ще мав би читати майбутньо-українську – нажаль, таких замало.
Звісно, не тільки в мові справа. Справа ще й у Рільке. Мало читаємо віршів взагалі, а складних – поготів. Але тепер ці досить складні поезії перекладені адекватною мовою – тобто, вони непрості і українською. Не Жадан, тобто (особисто я поезію Жадана дуже люблю, але, погодьтесь, його вірші – звісно, не прості, але мова їх – проста і актуальна). Тож я не знаю, скільки людей прочитають ці сто поезій. Але сподіваюсь, що ми всі будемо колись говорити мовою цих поезій. Ті, хто буде говорити українською. Українською майбутньою.
Здається, що Мойсею Фішбейну вже не потрібна Національна премія України імені Тараса Шевченка. Просто за кілька десятків років майбутні біографи напишуть щось подібне: "Провісник сучасної української мови Мойсей Фішбейн з незрозумілих причин не став її лауреатом". А для нас, для котрих згадана сучасна мова є поки що майбутньою, наразі ганебним є те, що він не є таким лауреатом. Зараз ніхто не пише поезії українською краще – це моя особиста думка як читача. Може, ніхто в Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка не розуміється на українській; я перебільшую, звісно, але ж ситуація така: або я чогось не розумію, або вони. Майбутнє покаже, хто.
Так-так, про збірку… Промоушен, таке-інше… Що ж, ось. На сторінці 146-149 розташована "Карусель" (Das Karussell). Спочатку подамо оригінал (але, якщо ви зараз ж прочитаєте її німецькою, ви не зрозумієте про що я), а далі – переклад Мойсея Фішбейна з моєю короткою приміткою.
Das Karussell
Jardin du Luxembourg
Mit einem Dach und seinem Schatten dreht
sich eine kleine Weile der Bestand
von bunten Pferden, alle aus dem Land,
das lange zögert, eh es untergeht.
Zwar manche sind an Wagen angespannt,
doch alle haben Mut in ihren Mienen;
ein böser roter Löwe geht mit ihnen
und dann und wann ein weißer Elefant.
Sogar ein Hirsch ist da, ganz wie im Wald,
nur dass er einen Sattel trägt und drüber
ein kleines blaues Mädchen aufgeschnallt.
Und auf dem Löwen reitet weiß ein Junge
und hält sich mit der kleinen heißen Hand
dieweil der Löwe Zähne zeigt und Zunge.
Und dann und wann ein weißer Elefant.
Und auf den Pferden kommen sie vorüber,
auch Mädchen, helle, diesem Pferdesprunge
fast schon entwachsen; mitten in dem Schwunge
schauen sie auf, irgendwohin, herüber —
Und dann und wann ein weißer Elefant.
Und das geht hin und eilt sich, dass es endet,
und kreist und dreht sich nur und hat kein Ziel.
Ein Rot, ein Grün, ein Grau vorbeigesendet,
ein kleines kaum begonnenes Profil -.
Und manchesmal ein Lächeln, hergewendet,
ein seliges, das blendet und verschwendet
an dieses atemlose blinde Spiel. . .
Карусель
Jardin du Luxembourg
Кружляє дах, і тінь його кружля,
сповільнено кружляє кружина,
йде колами країна мандрівна,
строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них — лошиця запряжна,
така ж баска, гаряча й норовлива,
за ними палахтить левина грива,
і часом видно білого слона.
А онде олень, він достоту мчить,
неначе в лісі, хоч сідло на ньому
й мале дівчатко, вбране у блакить.
Вхопилося за гриву, ще не звикло
малятко, на якому білина,
що лев реве і люто шкірить ікло.
І часом видно білого слона.
Летять на конях колами дівчата,
і задорослі погляди чаїні
десь поза колом, десь у далечіні,
там, де потойбіч тайна непочата,-
І часом видно білого слона.
Ось тут закінчується текст сторінки 147 і треба перегортати. Якби вірш обірвався тут, він був би лише дуже добрим. Але там ще є на сторінці 149, тож вірш – шедевр.
І все летить і гасне потаймиру,
і крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
і профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
сліпуча і змарнована для виру
сліпої та задиханої гри.
Читайте Рільке. Читайте Фішбейна. Разом – вдвічі геніальніше».
